Ahoj!
Som Lisa a mam 4 rôčky. Už som dosť veľká, aby som si uvedomovala, že sa líšim od mojich kamarátok. Štvornožkujem oveľa rýchlejšie ako ony, avšak ony oveľa rýchlejšie behajú 😊 Skúšam to aj ja, ale moje nožičky ma neposlúchajú. Taktiež viem oveľa hlasnejšie rozprávať ako moje kamošky. Kvôli môjmu jasnému, zvučnému hlasu ma moja mama nazýva „Vtáčik môj“. Asi sa stanem speváčkou, keď už ten hlas mám tak vydarený! Navštevujem pravidelne neurológa a pravidelne prechádzam rôznymi terapiami a cvičením, ale moje kamošky nie. Avšak čo mi závidia kamošky aj dospelé ženy je, že nikdy nepriberám. Týmto sa líšim od ostatných. A ešte – narodila som sa s váhou 980 gramov – v tom som tiež neporovnateľná. Môj starší brat ma 12 rokov a stále ma nosí na rukách, lebo som ľahučká ako pierko! Má ma strašne rád. Za posledný rok, mám pocit, že sa z neho, 12-ročného človeka stal úplne dospelý muž. Vojna posunula tu vyspelosť skoro každého ukrajinského dieťaťa…
Keď začala vojna, boli sme s mamou práve v nemocnici. Dovtedy som si myslela, že nič horšie ako nemocnica byť nemôže. A v jednom momente som dozvedela, že môže. Vojna. Sme na Slovensku, na úteku pred vojnou. Bývame v cudzej krajine, cudzom dome, máme na sebe cudzie veci. Ale ľudia, čo nás obklopujú – sa vôbec nezdajú cudzí, aj keď ich nepoznáme. Slováci ma majú tiež strašne radi, sú veľmi dobrí ľudia! Viem to aj preto, že moja mama sa každý deň modlí nie len za moju Ukrajinu ale aj za Slovensko.
Už skoro rok ako oči mojej mamy často vidím začervenane a úsmev smutný. Ale s vierou a nádejou kráčame ďalej a veríme aj tomu, že ľudia ma podporia v tých mojich krôčikoch ku samostatnému chodeniu. Moja mama tomu verí – a to čo verí moja mama sa vždy splní!
Привіт!
Я Ліза, мені вже аж чотири роки! Я вже зовсім доросла, і вже почала помічати, що я не така, як багато моїх подружок. По-перше, я набагато швидше повзаю, а вони чомусь бігають. Я теж кожен день пробую, але мої ніжки мене не слухаються. По-друге, маю наддзвінкий голос, тому я можу кричати набагато голосніше, ніж вони. Через це моя мама називає мене прашечкою, а я думаю: я точно буду співачкою! По-третє, я ні коли не товстішаю, що важливо для справжніх леді, бо народилася з вагою 980 грамів,- в цьому мегі взагалі мало рівних! А ще я ходжу до невролога та постійно тренуюсь в різних реабілітаційних центрах.
Мій братик обожнює мене, бо завжди мене носить на руках. Він вже зовсім дорослий, йому 12 років, але за останній рік війни, здається, що йому вже 22. З багатьох українських дітей війна зробила дорослих.
Коли почалася війна я з мамою була в лікарні, і здавалося, ну що може бути гірше… З того дня у мами часто червоні очі і сумна посмішка. Відтоді ми живемо в чужому місті, одягнені в чужих речах і спимо в чужій постілі. Але поруч всі зовсім не чужі, хоч і не знайомі нам люди. І що дивно, вони теж всі мене обожнюють! Вони прекрасні, я знаю це, бо за них завжди молиться моя мама.
Моя мама завжди вигадує щось цікаве. От зараз вона вірить, що чужі не чужі люди допоможуть нам зібрати купу грошей і я знову матиму можливість робити свої маленькі кроки. Мама вірить, що я буду ходити. А те, у що вірить моя мама, завжди обов‘язково збувається!
